Веренчанка — село, центр сільської Ради, розташоване У Пруто-Дністровському межиріччі, за 9 км від м. Заставни. Через село проходить залізнична лінія Чернівці—Тернопіль, за 5 км від села — асфальтована дорога Чернівці — Тернопіль. Населення — 4307 чоловік. Сільській Раді підпорядковане село Яблунівка. На території села розкопані поховання доби бронзи (II тисячоліття до н. е.). В урочищі Новоселиці та в центрі села виявлені залишки двох ранньослов’янських поселень черняхівської культури (II—VI століття н. е.). За переказами, на місці села колись був хутір, де жила майстриня-ткаля, що виробляла чудові барвисті верені, тобто рядна; люди з навколишніх сіл ходили до неї милуватися різноманітними виробами, говорячи, що ідуть до «Веренчі». Ця назва з часом змінилась і залишилась за селом як Веренчанка. Перша письмова згадка про село датується 1589 роком, коли за грамотою молдавського господаря воно було передано поміщикові Ончулу Веренчулу. Після загарбання Буковини Австрією на початку 1775 року в селі налічував лось 133 родини, з них 129 — селянських. Тяжким було становище трудівників Веренчанки. Власник села поміщик Контакузіно віддавав його в оренду численним орендарям, які посилювали феодальне гноблення, намагаючись одержати за рахунок експлуатації селян якнайбільші прибутки. У 1799 році орендар Зотта захопив 110 фальч громадської землі, у 1802 році — 67 фальч пасовиськ, де став випасати власну худобу: 150 коней, 80 волів, 100 корів, 300 овець. У той же час селянська худоба гинула через відсутність кормів. У 1808 році новий орендар Черновка теж намагався захопити селянські пасовища. Селяни змушені були тікати з села, втечі набирали масового характеру. У 1809 році село залишили 27 родин (109 осіб) селян, у 1815 році втекло 26 родин.
За переписом 1821 року в селі було 2445 йохів орної землі. У 1840 році селяни звернулися до суду зі скаргою на поміщика, який загарбав велику частину цієї землі та пасовищ. «Слідство» у цій справі тривало майже 12 років і закінчилося на користь поміщика. Експлуатація селян Веренчанки з кожним роком посилювалась. На початку XIX століття селяни змушені були замість 12 офіційних днів паннщни відробляти 70 ненормованих робочих днів. Крім того, селянин повинен був раз на рік безкоштовно перевезти до міста одну підводу панських харчів, дві підводи дров, давати данові десятину урожаю. Кожна родина здавала також міток прядива та птицю. Революційні виступи селян Буковини в 1848—1849 pp. були прямим наслідком зростання феодально-кріпосницького гніту. Скасування панщини у 1848 році, проведене в інтересах поміщиків, майже не поліпшило становища трудівників Веренчанки. Селяни повинні були викупляти у панів право користуватися лісами і пасовиськами, які до цього належали громаді, сплачувати австрійській монархії «винагороду» за скасування феодальних повинностей. Поміщик пограбував селян, забравши у них понад 700 йохів землі. Це посилило обезземелення і розорення селянства. Неухильно зростала кількість халупників-батраків; у 1856 році їх було 49, у 1865 — 1002. Разом з біднотою вони складали майже половину мешканців села. Однією з форм експлуатації трудівників Веренчанки було «пропінаційне право» — поміщик примушував селян купувати за високу ціну горілку в його 4-х корчмах. Боротьба селян проти гноблення тривала і далі. У 1855 році сільська громада Веренчанки відмовилась виконувати шарварки. Для придушення опору селян у Веренчанку були направлені солдати. Власті заарештували організаторів руху А. Васкана і С. Свища, але вони потім втекли. В їх хатах були розміщені солдати для екзекуції. В ніч з 23 на 24 серпня 1855 року селяни напали на солдатів, роззброїли їх і побили. Після цього селяни стали збиратися на вулицях, деякі з них були озброєні косами. Коли з сусіднього села прибуло кілька жандармів, на них з косою кинувся С. Свищ, але був поранений. На допомогу жандармам прибула рота солдатів, було заарештовано 8 селян. Сили були нерівні, селяни припинили боротьбу,, що тривала понад 2 місяці.
Селянська біднота все більше заплутувалась у тенетах лихварського капіталу, потрапляла в залежність від куркулів. Селяни змушені були продавати свої клаптики землі та йти у найми. На 1871 рік у селі був паровий млин — власність поміщика та 2 винокурні, що належали куркулю Корчу. Гнані злиднями, трудящі Веренчанки емігрували за кордон. В 1899 році до Канади виїхало 7 селян, у 1900 році вже 36 чоловік вирушили за океан в пошуках щастя. Австрійські загарбники тримали селян Веренчанки у цілковитій темряві. До середини XIX століття в селі не було жодного культурно-освітнього закладу. Першу початкову школу тут відкрили тільки наприкінці 1857 року. Перший учитель — Семен Палієвич залишив по собі пам’ять доброї людини, що самовіддано, допомагала селянам, захищала їх від сваволі експлуататорів. У 1875 році громада побудувала нову школу на 6 класних кімнат. Багато дітей, зокрема сільської бідноти, залишалося поза школою. У 1906—1907 pp. із 572 дітей шкільного віку навчалось 330, причому атестовано було тільки 213 учнів. У 1911 році в селі відкрито читальню — філію товариства «Руська бесіда». Український письменник і педагог Д. Я. Макогон, який довгі роки працював: у Веренчанці вчителем, в оповіданні «Вибагливий панич» так описує навчання у місцевій школі: «В малій низенькій хатині з повибиваними вікнами і дірявими стінами збиралося щоднини 60 дітей на науку. Одні сиділи на лавках, а інші стояли рядом. попід стінами. Свої місця міняли діти щоденно: котрі сьогодні сиділи, то мусили стояти завтра, коли прийшлося писати задачу, то ті, що стояли, притискали зошит до стіни і так писали». У Веренчанці провела свої юнацькі роки донька Д. Я. Макогона відома українська письменниця Ірина Вільде, у творах якої, зокрема в повісті «Повнолітні діти», відтворено картини пейзажу і побуту цього села. Згадує вона Веренчанку і в новелі «Лисні».
На початку XX століття боротьба селян проти соціального і національного гніту загострюється. Під впливом російської революції 1905—1907 pp. у Веренчанці відбувся страйк сільськогосподарських батраків та малоземельних селян, які протестували проти поміщицького і куркульського гніту. Селяни боролись і за політичні права. їх представники разом із трудівниками сусідніх сіл були на вічі у м. Заставні, де висунули вимогу загального виборчого права. З часом село зростало. За переписом 1910 року тут налічувалось 3887 чоловік. Під час першої світової війни внаслідок воєнних дій Веренчанка зазнала великих руйнувань. Село декілька разів переходило з рук у руки. Австрійські власті своїми реквізиціями розоряли селянські господарства. Велику роль в активізації боротьби народних мас відіграли революційні події 1917 року в Росії. Посилюється боротьба трудівників Веренчанки проти поміщиків та австрійських окупантів, за землю, за возз’єднання з Україною. Поміщики неодноразово доповідали австрійським властям, що селяни говорять про революцію, про розподіл маєтків, відмовляються платити за користування пасовиськами, вносити орендну плату. Влітку 1918 року жителі Веренчанки здійснили похід до Заставша, протестуючи проти реквізиції хліба, вимагали повернути їм громадські землі, захоплені поміщиками. Коли австрійські власті не прийняли протесту, делегація селян рушила із Заставни до Чернівців. Лише за допомогою жандармів австрійським властям вдалося розігнати селян. З окупацією Буковини боярською Румунією, боротьбу трудящих Веренчанки за землю, свободу й незалежність очолили комуністи. У липні 1926 року сигуранца провела в селі поголовні обшуки, кількох селян за зв’язок з комуністами було заарештовано.
Національний і соціальний гніт трудящих села став нестерпним. Непосильні податки і повинності розоряли селян. Більше половини орних земель Веренчанки залишилося в руках поміщиків і куркулів. Зубожіння селян посилювалося. На 1930 рік у селі з 865 дворів 37 були зовсім безземельними, 77 не мали орної землі, 115 мали близько 0,5 га землі на родину, 173 — по 1 га, а 459 селянських господарств — від 2 до 10 га землі. В той же час чотири куркулі і «Товариство цукру» володіли 1340 га, поміщикам Бабаду і Векслеру належало понад 1700 га орної землі. На території села були розташовані два спиртозаводи, на яких сезонно працювала переважно сільська біднота. Культурно-освітнє життя села в період румунської окупації значно погіршилося. Незважаючи на те, що в 1937 році з 4180 чол. населення, що проживало у Веренчанці, 3774 були українцями, село не мало жодного українського культурно-освітнього закладу чи школи. Навпаки, українська школа і читальня товариства «Руська бесіда» з перших же днів окупації села були закриті. Тривалий час жителі села були позбавлені будь-якої медичної допомоги. Тільки 1930 року тут було відкрито приватний диспансер. Лікування вимагало великих коштів, тому селяни звертались до лікаря дуже рідко. Незважаючи на багаторічний соціальний та національний гніт, окупантам не вдалося знищити у селян прагнення до свободи, до рідної мови, до возз’єднання з Радянською Україною. 28 червня 1940 року визволення прийшло і у Веренчанку. В липні 1940 року було створено Раду депутатів трудящих в складі Г. Г. Ільчука — голови сільради, А. Б. Захарійчука, Г. В. Дячука, Д. Д. Ваксмана, Д. В. Харюка, Е. М. Козоріза, М. І. Скрипника. Між селянами було розподілено поміщицьку землю, худобу; всього вони одержали 1290 га землі, 105 корів, багато овець і свиней. В колишньому маєтку поміщика було утворено машинно-тракторну станцію. Трактори та інші машини були надіслані із східних областей УРСР. МТС обслуговувала населення під час польових робіт. На 1941 рік тракторний парк мав уже 15 тракторів.
В селі почалися великі культурні перетворення. У Веренчанці відкрилася семирічна школа, клуб, бібліотека, медичний пункт, крамниця тощо. Відремонтували також і стару школу. На 1940 рік навчанням було охоплено 630 дітей, крім того, працювали гуртки по ліквідації неписьменності. Велику роботу по ліквідації неграмотності та лекційній пропаганді проводили новостворені комсомольська організація та жіноча рада. З великим піднесенням у січні 1941 року пройшли перші вибори до Верховної Ради СРСР і Верховної Ради УРСР. З перших днів Великої Вітчизняної війни жителі села, як і весь радянський народ, допомагали рідній Червоній Армії. У червні 1941 року трудівники Веренчанки та сусідніх сіл здали до фонду оборони Вітчизни близько 500 голів великої рогатої худоби та різних цінностей на суму понад 5 тис карбованців. У липні 1941 року до Веренчанки вдерлися румунсько-німецькі окупанти. Настали чорні часи грабунків та терору. У селян відібрали і повернули поміщикам оброблену і засіяну землю. За роки окупації загарбники завдали жителям села збитків на 812 тис. крб. Вони відібрали у селян 118 коней, багато інвентаря. Сільськогосподарську техніку Веренчанської МТС окупанти вивезли до Німеччини. У березні 1944 року Веренчанка була визволена від фашистських загарбників воїнами 64-ї гвардійської танкової бригади під командуванням Героя Радянського Союзу підполковника І. Н. Бойка. В лавах Червоної Армії Батьківщину захищали 262 жителі Веренчанки, 100 з них полягли смертю героїв; трудівники села свято шанують їх пам’ять. За героїзм у боях проти ворога орденами та медалями нагороджено 57 жителів села. Багато з тих, хто зі зброєю в руках захищав Батьківщину, пройшли важкий солдатський шлях від рідного села через Білорусію, Литву, Польшу до Німеччини. В. В. Соколюк брав участь у визволенні міста Сувалки (Польша), Д. Г. Єремій — міста Дрездена, Г. Г. ІПершен закінчив свій бойовий шлях аж у далекій Японії. За бойові заслуги вони нагороджені орденами та медалями. Ордена Слави 3-го ступеня удостоєні Ю. І. Антомичук, Д. Г. Єремій, В. В. Соколюк, Ю. Ф. Франчук та І. М. Янчик, ордена Червоної Зірки — І. Д. Вакарчук та Ю. В. Харюк.
Відразу ж після визволення трудящі одержали землю, держава подала їм допомогу насінням, реманентом, худобою тощо. Та праця в дрібних господарствах була малопродуктивною. Відновлення роботи Веренчанської MTС у квітні 1944 року відіграло істотну роль у залученні селянства до колективного господарювання. До зони обслуговування МТС належало 17 сіл з 8400 дворами. В МТС було 10 тракторів, 10 коней, автомашина тощо; її штат становив 38 чоловік. До ініціативної групи по утворенню колгоспу «8 Березня» спочатку було подано 32 заяви. У новоствореному колгоспі, головою якого був обраний Е. М. Козоріз, налічувалось 950 га орної землі. У 1950 році він мав уже 129 коней, 119 голів великої рогатої худоби, 115 свиней, 380 штук птиці. У серпні 1948 року ініціативна група з 29 чоловік організувала другий колгосп — ім. І. Франка; його очолив І. Г. Захарійчук. На 12 вересня 1948 року тут налічувалося 117 осіб, які здали до артілі 28 коней, 27 возів, 26 борін, 23 плуги, молотарку тощо. Протягом 1948 року виникають ще два колгоспи: ім. Тельмана та ім. Жовтня. В інтересах дальшого зміцнення економіки артілей, у січні 1950 року колгоспники на своїх загальних зборах вирішили об’єднати всі чотири артілі в одну — ім. «8 Березня». Першим головою об’єднаного колгоспу було обрано І. І. Новикова. Артіль мала 2846 га землі, у т. ч. орної — 2200 гектарів.
У зміцненні колгоспу велику роль відіграв політвідділ Веренчанської МТС, створений у 1945 році. Активну роботу вела і парторганізація спиртового заводу, створена у 1948 році, та партійна організація при Веренчанській залізничній станції, що виникла у 1949 році. Того ж року за рішенням Заставнівського РК КП (б)У у Веренчанці була створена територіальна партійна організація у складі 8 членів партії. З 1947 року в селі діє комсомольська організація, на початок 1949 року вона налічувала вже 16 юнаків і дівчат. Проведення соціалістичних перетворень зустріло запеклий опір куркулів, буржуазно-націоналістичних банд. У 1946 році націоналісти вбили директора Веренчанської МТС комуніста Р. Д. Шульгу, комсомольця Д. С. Дярика, активістів В. В. Кравця та Д. В. Костика. У боротьбу з буржуазно-націоналістичними бандами включилися всі мешканці села, які створили під керівництвом комуністів загони самооборони. Розгром бандитів сприяв залученню до активного соціалістичного будівництва ще ширших трудящих мас. Артіль неухильно міцніла. За успіхи в розвиткові сільського господарства в 1952 і 1954 рр. колгосп завоював право участі у Всесоюзній сільськогосподарській виставці в Москві. За досягнення в розвиткові тваринництва артіль одержала премію — 2 вантажні автомобілі ГАЗ-51 та вітряну водокачку. На 1958 рік колгосп мав 9 автомашин, 18 тракторів, 16 сівалок, 6 плугів, 11 комбайнів тощо. В артілі було споруджено нові ферми, на яких усі основні виробничі процеси було механізовано, проведено водопровід, створено кормоцехи. Збудовано новий чотирирядний корівник, де запроваджено електродоїння. Внаслідок механізації виробничих процесів значно зросла продуктивність праці у тваринництві. В 1953 році від фуражної корови було надоєно 2125 кг молока, в 1963 році — 2560 кг, одержано вовни з вівці відповідно 2 та 2,8 кг, яєць від курки-несучки в 1953 році— 37 штук, в 1963 році — 62 штуки. Кращі доярки колгоспу М. Г. Шевкеник та К. І. Олієвська у 1963 році одержали від кожної корови по 3060 кг молока.
З виявленням у жовтні 1962 року на території села покладів високоякісного гіпсового каменю, було відкрито кар’єр; в 1967 році на ньому видобуто 165 тис тонн каменю. Камінь відправляється у Київ, Одесу, а 30 тис. тонн переробляється на гіпс в с. Кострижівцях. Всі процеси роботи на кар’єрі механізовані, 35 робітників обслуговує 3 екскаватори та багато вантажних машин. Веренчанка — село суцільної електрифікації, воно радіофіковане і телефонізоване. В селі є 9 магазинів, 3 їдальні, 4 лазні, швейна та взуттєва майстерні, 3 дитячих ясел та дитячий садок. На належному рівні охорона здоров’я трудящих. Зразу ж після визволення від фашистських окупантів у селі став діяти фельдшерсько-акушерський пункт з двома медичними працівниками та медичний пункт при МТС. В селі відкрито 2 лікарні на 100 та 25 ліжок, аптекарський пункт, зуболікарський кабінет. На 1968 рік у лікарні працювало 3 лікарі, 10 медичних сестер, 2 акушерки та 4 фельдшери. Щорічно всі жителі села проходять рентген-перевірку, профілактичний огляд, роблять прищеплення проти захворювань. Проводиться профілактична робота з учнями. Нова двоповерхова середня школа має різні навчальні кабінети, спортзал, майстерні. Тут набуває знань 800 учнів, яких навчає 40 учителів. За відмінну роботу вчительку К. Л. Тупицьку нагороджено орденом Леніна, Г. А. Руденко удостоєний значка «Відмінника народної освіти».
Молодь школи готується гідно зустріти 100-річчя від дня народження В. І. Леніна. Діти збирають матеріали про життя і діяльність Володимира Ілліча — картини, статті, спогади, марки. Найціннішими є знахідки творів Леніна та газет з його портретом, що переховувалися жителями села за часів румунської окупації. Велику культурно-масову роботу проводить сільська бібліотека. Вона організовує на фермах і підприємствах тематичні вечори і читацькі конференції, веде серед населення пропаганду книги. Книжковий фонд бібліотеки на початок 1968 року налічував близько 10 тис. примірників. Тільки в 1967 році бібліотека придбала книжок на 300 карбованців. Майже кожна родина передплачує газети та журнали, у селі відкрито книжковий магазин. При сільському клубі працюють драматичний, танцювальний, хоровий, музичний, вокальний та інші гуртки художньої самодіяльності. У клубі регулярно проводяться тематичні вечори, диспути. В лекціях розповідається про досягнення народного господарства країни, про виконання виробничих планів та наслідки соціалістичного змагання трудівників Веренчанки. Лекції супроводжуються кінофільмами, виступами колективу агітбригади, чи сільського хору, що налічує 40 чоловік. Доброю традицією стало у селі проведення комсомольських весіль, свят зустрічі весни, на яких вшановують передовиків сільського господарства, свята серпа і молота, проводів молоді до лав Радянської Армії.
Матеріал із Вікіпедії (2011 рік)