ЛЕГЕНДИ ТА ПЕРЕКАЗИ
Старожили розповідають, що колись давно був чоловік, який називався Веренька. Ким він був, ніхто не знав.
Говорили, що він став першим, хто оселився на цій території. Він поклав початок нашому селу. Від його прізвища і село дістало назву Веренчанка. Перші хати були збудовані, де тепер стара церква.
Бойко Григорій розповів, що чув від свого діда: на місці Веренчанки були суцільні болота, багна. І виходець із Східної України Веренька мандрував сюди. Оселився там, де зараз стара церква, збудував першу хату. Можливо його назвали так тому, що він прийшов сюди у верені (домоткане грубе полотно з конопель для мішків і верет).
З його предками було таке. Сюди прийшов дідич Зота Янко. Він тут одержав мошію (земельний наділ). Щоб будувати церкву, Зота зніс будинки предків Вереньки. Нащадки Вереньки не хотіли відробляти панщину, яку запровадив Зота, і втекли кудись. Та прізвище їх залишилося у назві нашого села.
«Перші Веренчанці»
Записано від Залипуги Марії Костянтиніви.
Ще в сиву давнину, коли на Буковині не існувало дрібних поселень, на місці Веренчанки існувало царство дубових лісів, незмірених пасовищ і водойм, все це належало поміщикові Зоті. У нього було досить коней, овец, корів. Ціле літо селяни пасли худобу, робили бринзу і всі харчі передавали панові в місто.
Якось влітку до пастухів прийшов незнайомий хлопець і попросився на роботу. Звали його Ільчук Веренька. Жив він з пастухами і привів собі дівчину, яка стала його дружиною. Тут, де зараз залізнична станція, вони збудували хату і стали першими мешканцями села. В них було 11 дітей, які виросли і приводили своїх суджених в село. Сім’я їх примножувалася.
Годуватись не було чим, і Веренька нишком користувався лісами і харчувався з обійстя Зоти. Дізнавшись про це, Зота хотів відомстити за непокірність, та Ільчуки підстерегли його і вбили.
Через 300 років їх поселення переросло в село під назвою Веренчанка. Від його імені утворилося прізвище Ільчук.
Село Веренчанка велике, поділено на багато кутів, кожен з них має свою історію.
Чоловік поганої вдачі
Житель села Гнідий І.І. з 1906 року народження розповідав, що був у селі якийсь багатий чоловік, дуже скупий і поганої вдачі. Навіть у найбільшому горі, навіть тоді, коли людина вмирала з голоду, нікому не хотів допомагати. Одного святкового дня він пішов в поле орати сам, бо селяни відмовились працювати в свято.
Почав він орати і проклинати все на світі, свої ниви, які давали малий урожай. І не витерпіла земля цього нелюда. Він провалився разом з кіньми у підземні води. Води закрутились і досі не заспокоюються. Це місце називають «Бульбоною» (Бульбоною називають озеро, річку, які не мають дна, вода там постійно булькотить).
«Витязь над Бульбоною»
Якось давно люди орали на полі волами і залишились на ніч там. Десь о 12 годині ночі почули сильний передзвін. Земля наче заворушилась, а з вод Бульбони вирував витязь на білому коні. За ним воїни, що об’їхали Бульбону навколо. Потім вони стали навколо ставка і згадували тих, хто захищав землю Буковинську, з’явились ті борці в тій же одежі, якій захищали землю. Дружинники витягали їх на щитах і носили їх навколо Бульбони. Так тягнулося доки не заспівали треті півні. Потім воїни зникли під водами.
«Парасчина могила»
Жила в селі дівчина і звали її Параскою. Була вона дуже гарною, з довгою косою. Напали на наш край турки і зайшли в наше село. Побачили вони дівчину і хотіли її піймати. Довго гналися за нею. Вона як прибігла на те місце, де тепер могила, сказала: «Проступися земле, най під тебе піду», і тоді земля розступилася, дівчина зникла під Землею, лише коса залишилася зверху. Турки зі злості стали сипати на неї глину, щоб більше прикидати. Кажуть, вони носили тої глинги то шапками, то пригорщами, чим могли. Так утворилася та могила, а люди назвали її Парасчиною.
Так розповідали Вакарчук Катерина Миколаївна та Кожухарик Марія Василівна.